Вдогонку о статье о Екатерине 2, которую традиционно принято считать основательницей Одессы, публикую статью и о основании самой Одессы, писал не сам, поэтому учимся украинскому языку;) Есть вещи сами собой разумеещиеся над которыми мы не задумываемся, о том что УПА воевали не за немцев, а против коммунистов мы узнали совсем недавно, надеюсь что так же произойдет и в отношении «исконно русского» города Одессы.

Одесу заснував перший Український король Данило!

Питання дати заснування Одеси досі продовжує викликати дискусії як серед істориків, так і серед людей, далеких від будь-яких наукових кіл. Російськоорієнтовані громадяни стверджують, що роком заснування нашого міста слід вважати 1794 рік, коли в результаті війни український південь відійшов від Туреччини до Росії. Важко повірити, що Степова Україна, яка не мала ніяких природних кордонів (гір, пустель, морів, океанів), які відділяли б її від Центральної України — Гетьманщини, до появи тут росіян не мала жодного відношення до історії України, а була диким і пустельним краєм.

Кожний одеський школяр знає, що козацькі села Нерубайське та Усатове, які зараз територіально злилися з Одесою, існували ще до 1794 року. Більш освічені можуть пригадати роботу нині покійного одеського історика Олександра Болдирєва «Одесі — 600», де неспростовно доводиться, що наше місто під іншою назвою існувало вже в часи Великого Князівства Литовського. Та чи не сягає історія нашого міста давніших часів? Скажімо в ті часи, коли українці ще не підпали під владу іноземців. Отже зробимо невеличкий історичний екскурс.

Галицько-волинська держава мала усі ознаки середньовічного, королівства, якому притаманні різноманітні форми залежностей теренів. Зображення могутньої держави лише в умовному способі політичних подій, безпосилковий повтор тези Михайла Грушевського про те, що «Всеукраїнською, якою була Київська, Галицько-Волинська держава стати не подужала, обмежилася Західною Україною», тривалий час становили монополію в радянській історіографії. Але продовження цієї фрази у М. Грушевського виглядає таким чином: «хоч було кілька моментів, коли заносилося як не на опановане нею цілої України, то значне розширення сфери впливів на сході.»

Звичайно, побачити мапу найбільшого територіального розвитку Чехії часів Оттокара ІІ Пржемисла, чи Священної Римської імперії, що власне ніколи не була єдиною державою. Але щодо Галичини традиційно навіть не розглядається проблема — як виглядала ця держава у добу свого найбільшого розквіту, зараховуючи і тимчасові, черезсмужні й династичні володіння.

За часів Володимира-Василя Святого за літописними згадками давньоруський політичний кордон на Заході встановлено «аж по Краків ». Перемишль тоді виступав як головний центр усього Підкарпаття. Терени з мішаним населенням сягали до Вісли.

Таку ж лінію кордону можна констатувати й під орудою Ярослава-Юрія Мудрого. Від початку прилучення до Київської держави Галичина входила в одну волость із Волинню, а потім переходить безпосередньо під владу київського князя.

Коливання кордону держави найбільш відчувалося на межі з Польськими князівствами, які за планами Василька, взагалі повинні були бути підпорядковані Галичині, а також на межах із Волинню й Київщиною. Але щодо інших давньоукраїнських земель принцип галицької політики найкраще висловлений y літописній згадці про перемогу Володаря над киянами у 1099 році: «Належить нам на межі своїй стати ». Крім постійного напряму походів на Польщу, другим за значимістю, була експансія на південь.

Першим державницьким проникненням слов'ян на долішньому Дунаю, мабуть, слід вважати, відоме за візантійськими згадками укладення договору 482 року слов'янським князем й спорудження ним там міста. У період створення соборної Київської держави це терени розселення тиверців та уличів, достатньо засвоєні. Їхні міста «Повість врем'яних літ» вважає існуючими і «до сего дня », а саме в другій пол. XI ст. Просторий вихід імперії Рюриковичів на морське узбережжя на усьому протязі від Дунаю до Дону пошкоджений вторгненням тюркських народів наприкінці XI ст. «майже повністю поновлюється, безперечно, принаймні від Дніпра до Дунаю».

Київська спадщина переходить до Галичини, що залишилася на напрямку південного заходу без суперників. Велика залюдненість цих земель у другій пол. ХІІ ст. свідчить, що процес слов'янської колонізації мав місце й наприкінці XI — початку XII ст. Академік М. Грушевський вважав, що місце притулку безземельних князів-ізгоїв у цю пору «замість, Тмутаракані займає Берладь. Що тут на лівому березі Дунаю могли бути князі і князівські волості і частіше пересиджували тут ріжні неприкаяні князі, вважаю правдоподібним з огляду на руських князів, що від часу до часу з'являться в задунайських городах. „Перший слід такого князя бачить ще в 2-й пол. XI ст. Анна Комнена, вичислюючи варварських князів, що сиділи в подунайських містах (Дрісті, Вачині й ін.), згадує між ними якогось Всеслава. “В ХІІ в. руський князь Василько дістав від імператора по Дунаю чотири городи».

Вже у 108 4р. галичани вперше напали на останній київський Порт — Олешшя. Тоді Всеволод Олегович провів акцію в оборону Олешшя. Вибитий з Галича Іван Ростиславович, що осів у Берладі виставив у боротьбі з Ярославом шість тисяч військ, що вказує на досить велику чисельність населення галицького півдня. Про те, що це не були «січовики ХІІ сторіччя », кажуть згадки про жіноче населення, наприклад, у «Слові о полку Ігоровім»: "… девіці співають до Дунаю, в'ються голоси їх через море до Києва" — очевидно, мова про дівчат-русинок". Взагалі, ці сутички між «галицькими вигонцями» киянами найбільш підходять до типології феодальних чвар. Закінчуються вони на користь Ярослава Осмомисла, що «зачинив ворота Дунаєві», «суди рядить по Дунаю». На порубіжжі XII і XIII ст.ст. Олешшя згадується вже як галицьке місто. Навіть у часи внутрішніх війн на Галичині. Про це вказує Галицько-Волинський літопис у згадці від 25 жовтня 1219 р. «прийшли вони[Данило з військом] нижче від города Кучелмина, думаючи, де перейти ріку Дністер. Та за божою милістю прийшли човни з города Олешшя, і переїхали вони в них через Дністер, і наситилися рибою і вином».

«Вигонці галичкия», що мешкали по низовому Дунаю і Дністрі прибули човнами в Дніпро у 1223 р. щоб приєднатися до походу проти татар. За підрахунками академіка М. Грушевського, заснованих на кількості човнів їх, мусило бути кількадесят тисяч.

Академік І. Крип'якевич довів, що надчорноморські землі мали традиційний розподіл на волості. Воскресенський літопис (список ХIV ст.) перераховує біля тридцяти галицьких міст у міжріччі Дунаю й Дніпра. Серед них Килія, Білгород, Черн (над тим же лиманом), Аский (Яси), Сучава, Хотем, на морі Карна, Каварна. Більшість з них досі не локалізовані.

Найбільші міста цього регіону, що відомі за десятками згадок, Берладь і Малий Галич у цьому списку не вказані. Ще кілька назв міст не зарахованих у Воскресенському списку відомі з інших літописів, грамот, хронік.

За мапою академіка І.Крип'якевича південно-західний кордон Галичини проходив по північному берегу Тиси, потім відсікаючи до руських земель приблизно третину сучасної румунської Молдови до міста Малий Галич (Галац) по Дунаю до Чорного моря. Південно-східна межа, якщо починати з Теребовельської волості, приблизно посередині простору між Південним Бугом й Дністром, далі аж на лівому березі Тилігула та його лиману до Чорного моря.

За галицько-київським кордоном за приблизно 36-им меридіаном ішов терен Київського князівства, яке кілька разів Романом та Данилом було приєднане до Галицько-Волинської держави.

У виданій 1984 року праці Крип'якевича «Галицько-волинське князівство » надається мапа створена не ним, а головою редакційної комісії Б. Рибаковим. Вона має принципові розбіжності з текстом, який мусить її описувати. На цій мапі Галицький кордон проходив ледве південніше сучасних Чернівців. Те, що не вдавалося ні Куремсі, ані Бурундаю — відрізати Галицьке королівство від моря, вдалося Рибакову у 70-х роках XX ст.

Усі інші мапи, створені раніше, ніколи не показували відрив Галичини від моря. Наприклад, найбільш фундаментальний посібник для вивчення історії середніх віків Європи, який виданий був у 1961 р. під редакцією Євгенія Олександровича Косминського та А.П. Левоневськогої хоч і не виділяє Галичину в окрему державу, але ж таки показує міста Берладь і Малий Галич й хоч в обмеженому вигляді показує вихід українських земель до Чорного моря.

Тільки у другій половині XIII ст. Золотій Орді вдається відвоювати частину Галицького Півдня до р. Прут, які вона втрачає на початку XIV ст. Після цього відомі ще два нетривалі періоди проникнення татар до Пруту. Обраний боярами на монарха в 1372 році Володислав Опольський, до того сілезький герцог, поновлює суверенітет над узбережжям Чорного моря. У ХІV ст. у пониззі Прута і Дунаю існують Мілковська, а потім й Куманська православна єпархії. Нарешті, насамкінець ХІV ст. надчорноморські землі за правом спадкоємства волинської частини королівства переходять до Литви, а вона на користь Польщі поступається Західним Поділлям.

Широко відомо, що галицькі князі не розглядали свій «стіл » як тимчасовий перед, оволодінням київським, а прагнули до зміщення центру старої Київської держави. Саме цим пояснюється увага, яку галицькі володарі приділяли «нецікавим» із погляду феодальних чвар «окуйменним» «сидінням». На долю галицького населення випало поновлення слов'янського засвоєння Північного Надчорномор'я, після його уповільнення, пов'язаного з децентралізацією та проникненням тюркських кочовиків. «Слов'янська колонізація на схід від Карпат і на Пруто-Дністров'ї — своєрідна слов'яно-волоська „реконкіста “. У цю добу „стабільної нестабільності “ досить чітко виокремлюються спеціальний „викид“ етносоціального продукту смуги з осілої землеробської області це бродники чи вигонці, а зі степу — дикі половці. Термін „реконкіста“ тут достатньо вдалий, бо добре відображує хід речей. І тільки у загальноєвропейському плані явище реконкісти, яке прямо передує початку Нового часу для подій XIІ-ХІІІ століть, не може бути вживаним.

Якщо взяти на увагу текст Воскресенського літопису, то безпосередньо на березі Чорного моря галичанам на ту пору належало „точно чотири порти, сюди можна додати розташовані близько від моря подунайські Малий Галич і Кілію“.

Отже, цілком можна висунути припущення, що одним з цих чотирьох портів цілком може бути наша Одеса, яка тоді існувала під іншою назвою. Ця гіпотеза не виглядає такою вже фантастичною, якщо взяти до уваги той факт, що перші поселення на території Одеси археологи датують V-IV тисячоліттям до нашої ери.

Але з точки зору доктрини російського нацизму, яка широко використовується в Україні п'ятою колоною Кремля, теза про заснування Одеси в галицький період української державності абсолютно неприйнятна, позаяк на переконання російських шовіністів галичани є людьми другосортними, такими собі унтеменшами, єдиним сенсом існування яких є завдавання прикрощів Москві. Тобто на шляху до з'ясування дійсного віку Одеси стоять перепони здебільшого політичного характеру, а не наукового. Одеський письменник Богдан Сушинський у своєму історичному дослідженні „Одеса: історія написана століттями“ наводить такий приклад:

»Очаків. Літописний ровесник Качибея-Одеси. Як і Качибей, заснований у 1415 році литовським князем Вітовтом у вигляді невеликого прибережного форту. В історії України та усіх найближчих країн він відомий під литовським ім'ям Дашів, кримськотатарською назвою Кара-Кермен (Чорна Фортеця), турецькими назвами Ачи-Кале та Ача-Кьой (Поселення Біля Виходу В Море), нарешті під слов'янізованою назвою Очаків.

Дехто намагається прив'язати історію створення цього міста, його вік, до появи у 1792 році указу російської імператриці Катерини ІІ, який стосується побудови на місці зруйнованої турецької фортеці й поселення нового міста з тою ж назвою — Очаків. Але будь-які спроби вести походження Очакова від дати появи цього указу можуть викликати у серйозних вчених хіба що співчутливу посмішку: «Знову ці російські „імперські амбіції!“.

Источник
Автор: Роман Кухаренко