Протилежністю до москалізму виступає націоналізм, основою якого є природна любов до свого народу й повага до цього почуття. Ці дві речі, любов і повага, утворюють собою одне нероздільне ціле, і тому певною ознакою відсутності любові до свого власного народу є відсутність поваги до аналогічного почуття представників інших націй. Це стає особливо помітним, коли стосується національних почуттів представників нації проживання.
Як і кожна злочинна зграя, москалі не є самодостатнім для свого власного існування соціальним утворенням. Тому таке поняття, як «москаль за народженням» — із розряду неможливих, як не можна собі уявити, наприклад, злочинця за народженням узагалі. Людей народжують народи (цікаво, слово «народ» виводиться зі слова «народжувати», чи «народжувати» із «народ»?), а вже потім, як подорослішають, ті люди можуть потрапляти у злочинні зграї.
Через це усі без винятку москалі за народженням належать до тих чи інших народів, у результаті чого народи починають, таким чином, бути свого роду донорами цього безприкладного у світовій історії злоякісного оргутворення.
У зв'язку з цим виникає питання, а чи може антинаціональна злочинна зграя ефективно, із користю для народів, керувати країною — з огляду на нібито величезний досвід? Тут напрошується аналогія з паразитом, який, контролюючи усі потрібні для керування суспільством важелі, використовує їх для спонукання суспільного організму до дій у своїх інтересах. При тому національну державу не вийде так само порівнювати з паразитом, якщо національна держава не знаходяться поза межами своєї нації. Злочинна ж зграя москалів знаходиться поза націями, хоч її члени й походять з них. Не занурюючись у спеціальні питання паразитології, з певністю можна сказати принаймні те, що благо підпорядкованих зграї народів не може бути хоч скільки значимою метою її діяльності. Зрозуміло, що організм, яким живиться присмоктаний паразит, повинен бути, з точки зору паразита, достатньо сильним для продовження подальшого існування на користь паразита і недостатньо сильним як для того, щоб змогли набрати силу захисні антипаразитні системи.
Тому коли паразит раптом помічає надмірне, а значить загрозливе для свого існування пожвавлення в організмі, він посилює визиск, дещо послаблюючи хватку у випадку появи ознак згасання донорського організму. Цей досвід вчасного посилення та послаблення хватки й є чи не головним для паразитуючої на народах зграї.
Для того щоб постійно, без перерв, тривалий в історичному масштабі період часу брати свій ясир із народів, у москалів має бути відповідний інструментарій, набір засобів та механізмів редуплікації зграї.
Першим із таких механізмів є так званий інтернаціоналізм, а точніше кажучи — москалізм, у якому цілком логічно проти кожної нації, над якою вже панують, чи тільки збираються запанувати москалі, виступають перш за все якраз її діти (виродки), утворюючи собою один із кумулятивних стержнів зграї, призначення кожного з яких — нищити опір саме тієї нації, із якої вони походять. Неможливо не погодитися — абсолютно оптимальне рішення. Щоб ефективно нищити ворога, слід його добре знати. А хто може краще за покидька нації, повного ненависті до неї, знати її слабкі місця, щоб при нагоді дошкульніше ударити? З цієї причини щоразу, коли в московських керівних колах частішають українські прізвища, не варто надто тішитись. Не для того Масква призиває в перші лави тих, хто краще знає Україну, щоб щось добре їй зробити. Якраз навпаки, слід роззути очі і побачити те, що є, а саме тривожну ознаку нагромадження антиукраїнського потенціалу.
Занурюючись у болото москальської злочинної зграї, новоутворений москаль дурить себе тим, що він нібито одривається від «нізмєнной» національної «почви», воспаряючи над нею. Тут не може мати місце наявність якихось справжніх сентиментів з боку москаля до нації свого походження. Необхідною є справжня ненависть до усього національного взагалі, — у тому числі для підтримки антинаціонального духу серед «співзграйників» з інших націй, і перш за все до нації свого походження, зокрема. Тут слово «справжність» наголошується так тому, що москалі, перебуваючи у стані перманентної війни проти нациків (стандартизоване позначення москалями людей з неатрофованими національними почуттями), завжди користуються як зброєю номер один звичайно що брехнею, — то намагаючись при цьому видати себе за когось іншого, то декларуючи насправді відсутні, але ходові наміри чи почуття — для досягнення завжди брудної мети (як от наприклад для того, щоб розірвати єдину націю на шматки, чи посіяти зерна розбрату поміж її частинами для полегшення подальшого знищення її опору, чи з цією ж метою роздмухувати міжнаціональну ворожнечу — між будь-якими націями, що, крім послаблення націй, завжди посилює лави москалів за рахунок нового притоку в москалі дітей ворогуючих народів).
Протилежністю до москалізму виступає націоналізм, основою якого є природна любов до свого народу й повага до цього почуття. Ці дві речі, любов і повага, утворюють собою одне нероздільне ціле, і тому певною ознакою відсутності любові до свого власного народу є відсутність поваги до аналогічного почуття представників інших націй. Це стає особливо помітним, коли стосується національних почуттів представників нації проживання. Якщо цю тезу застосовувати в Україні, то очевидною ознакою відсутності любові когось до народу свого походження виявиться вияв неповаги до національних почуттів українців. Одним із поширених виявів такої неповаги, наприклад, є публічне використання чужої мови, і значна тривалість (навіть в історичному масштабі) тих виявів навряд чи зможе колись почати перетворювати її у повагу.
Дивуючись разючій подібності методів злочинної діяльності москалів протягом сотень років до наших днів включно, мимоволі сам собою починає напрошуватися здогад про те, що комунізм — це усього лише один з епізодів розвитку москалізму, чергове його масквбрання.
І саме чомусь Москва, у вимові аборигенів — Масква, незмінно була його центром, — без різниці, а де ж саме знаходилася у той час формальна столиця імперії. Безперечно, у злочинної зграї має бути своя «варавская маліна». Тут дещо незвичайним може видатись хіба непорушна стабільність її місцезнаходження. Наприклад, «раби, подножки, грязь Москви» — а не Санкт-Петербургу, зауважимо — це про вчорашніх і сьогоднішніх хахлів писав Поет посередині 19-го сторіччя (1845).

© Фрагмент конкурсної роботи, надісланий на Всесвітній політологічний конкурс “Перспективні моделі української держави і технології їх реалізації”, який проводився в рамках роботи Політологічної секції ІІІ Всесвітнього форуму українців в м.Києві (серпень 2001 року)